Команда Володимира Зеленського в спілкуванні з країною хоче обійти журналістику і її фільтри для аналізу, але навряд чи це можна назвати позитивною зміною, за яку всі голосували
Коли влада говорить про те, що журналістика їй не потрібна, журналістам дуже хочеться відповісти: так і не ми слуги народу, а — ви.
Зараз немає сенсу мірятися, у кого більше підписників — у медіа чи в акаунтів Володимира Зеленського та його команди в соціальних мережах. Немає сенсу сперечатися, хто більше впливає на громадську думку.
Але якщо у влади є сміливість керувати країною, то має бути сміливість пройти через фільтр журналістського аналізу. Звісно, найлегше уникати всіх інстанцій, які можуть влаштувати тобі перевірку. Призначати людей на топ-посади в держкомпаніях без конкурсів, приблизно те ж зробити з посадами в держорганах. Навіщо щось перевіряти, когось у чомусь підозрювати? Адже ми отримали таку підтримку на президентських і парламентських виборах.
Але недовіра українців — вона тут, поруч. Хвиля недовіри, здатна поділити рейтинг влади на десять, може народитися з одного допису в Фейсбуці. У нас же не Росія, не Пакистан, не Північна Корея. Здатність сумніватися в українців сильна — навіть сильніша, ніж того, напевно, вимагає здоровий демократичний процес.
У моєму месенджері набереться, мабуть, півтора десятка чатів з людьми, які не довіряють взагалі нікому. Це прості кияни — ті, що обслуговують вас у перукарнях, розвозять їжу в рамках сервісу Glovo, фотографують хрестини ваших дітей Вони не вірять владі, не вірять медіа, але ще вірять мені, тому що ми особисто знайомі і знаємо одне одного з кращого боку. Ці люди просять мене коментувати для них події політичного і не тільки політичного життя — вибори в Україні, призначення Бориса Джонсона британським прем’єром, пожежі в Сибіру і вирубування лісів у Бразилії. Тобто мені доводиться у вільний час бути таким, знаєте, людиною-ЗМІ. Відбирає сили, звісно, але іншого виходу поки що немає. Не заради власної амбітності підкреслю: акаунт Зеленського в Інстаграмі в спілкуванні з цими людьми мені — взагалі не конкурент.
Якщо медіа мають справу з дорослим, якісним попитом на вичерпну інформацію і баланс думок, то соціальні мережі команди Зеленського — з хайпом і лайками, за якими немає ні розуміння суті економічних реформ, ні, часом, навіть здорового бажання їм сприяти. Мовляв, ми полайкали і пішли працювати, а НАК Нафтогаз, Національний банк і приватизація — це десь там, далеко, нас не стосується.
Звісно, якщо Зеленський почне в Фейсбуці вести щотижневий двогодинний ефір, у якому буде пояснювати, як приватизація державних активів, ставка Нацбанку і масове заходження іноземних інвесторів у внутрішні облігації Мінфіну впливає на життя кожного українця, я заберу свої слова назад. Але у президента, і це зрозуміло, не вистачає часу на подібні речі. Тому поки що такою функцією займаються медіа, і чомусь мені здається, що, як мінімум, у цьому інтереси державної влади та журналістів мають збігатися.
Виштовхнути українську журналістику в формат журнальних обкладинок про зміну клімату владі не вдасться. І нав’язати «єдино правильну» думку — теж.
Буквально днями я впорядковував свої папери і виявив роздруківку статті в журналі Русский репортер за листопад 2013 року. Цю роздруківку підсунули мені свого часу в прес-службі холдингу СКМ Ріната Ахметова з натяком: ось так має виглядати справжня журналістика.
У багатосторінковій статті, наповненій цитатами гуру бізнес-менеджменту, йшлося про те, що економіка країн, що розвиваються, та й розвинених країн теж — це добробут найбільших корпорацій цих країн. А тому годі лаяти Ахметова, треба починати його хвалити, адже він великий роботодавець.
Маніпуляція умами на цьому прикладі очевидна. Подібний трюк нинішній українській владі не вдасться. Журналісти не будуть хвалити Зеленського тільки за те, щоб мати право зробити з ним селфі, а колись, у дуже далекому майбутньому — поставити одне запитання на прес-конференції, на яке він компліментарно відповість щось на кшталт: «А, це ви! Так, читаю ваші публікації».
Журналісти пишуть статті і знімають сюжети не для президента і керівників його офісу, а для читачів і глядачів. Право співставляти зроблене українською владою з прикладами з Естонії, Словаччини та Польщі ніхто у журналістів відібрати не може. От щось я не пригадую, щоб, скажімо, колишній естонський президент Тоомас Хендрік Ільвес — улюблене джерело цитат про державні реформи в пострадянських країнах для західних медіа — приписував собі як нагороду роботу в обхід уваги журналістів. До заслуг він собі приписував інші речі — високу зарплату естонців, якісні електронні сервіси, стабільну макроекономічну ситуацію.
Спроби бути владою, непідзвітною засобам масової інформації, — це мрія з розряду «бути студентом і не складати іспитів під час сесії».
Адже це журналісти відкрили суспільству очі на корупцію часів Віктора Януковича, на безлад у держорганах і держкомпаніях часів Петра Порошенка. І саме їхнє завдання зараз критично оцінювати те, що намагається робити з країною влада Зеленського. Будуть правильні реформи — журналісти будуть радіти разом з усією країною і об’єктивно відзначати, що країна рухається в правильному напрямку. Будуть помилки — журналісти чесно про це напишуть.
Не в тому річ, що журналісти бояться конкуренції з акаунтами команди Зеленського в соціальних мережах або страждають від неможливості взяти у президента інтерв’ю. А в тому річ, що країна не мусить, та й не хоче бути заручницею «єдино правильної» точки зору.
По матеріалам https://nv.ua/