– Знаєш, у Рабіновича донька – повія.
– Так у нього ж син?
– Ну, тепер це його проблеми.
(Старий одеський анекдот)
Гумор особливо необхідний у складних, драматичних ситуаціях. Кожен анекдот, якщо він справжній, завжди ще й притча. Притча ж – це мудрість життя. А мудрість життя суспільство здавна прагнуло втілити у закони.
Мова у цій статті піде про закон «Про медіа», який поки знаходиться у стадії законопроекту. Поданий до Верховної Ради 27 грудня 2019 року, він уже пройшов перше читання. У зв’язку з його твердженням і втіленням до життя очікується більш жорстка регламентація політики по відношенню до журналістів і ЗМІ, аж до блокування сайтів, закриття каналів і навіть кримінальної відповідальності за дезінформацію, фейки і маніпуляцію громадською думкою. Що, загалом-то, прямо підказано життєдіяльністю деяких ЗМІ, що не робить честі журналістському цеху в цілому.
Серед побічних продуктів наших демократичних досягнень навіть і не дуже уважні спостерігачі рахують перетворення журналістського (читай – елітарного) цеху у захаращений прохідний двір. Хто ж нині не журналіст? Чи не звідси ця тенденція: до наявних на сьогоднішній день реєстрів адвокатів, нотаріусів, суддів, тепер ще додати реєстр журналістів. І для того, щоб до нього потрапити, недостатньо буде раз на півроку розміщувати статтю в яке-небудь видання, не обов’язково навіть з реєстрацією. Професійний статус журналіста, у разі прийняття закону, повинен буде підтверджуватися єдиною прес-картою державного зразка. При цьому статус може і припинятися, або навіть припинятися зовсім – при порушенні Кодексу професійної етики.
Раніше «вирахувати» журналіста можна було, наприклад, керуючись законом «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 року. У статті 25 цього закону (у редакції від 27 березня 2014 року) дається визначення: журналістом редакції друкованого засобу масової інформації є творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для друкованого засобу масової інформації та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією, або займається такою діяльністю, будучи уповноваженим редакцією, що підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом, виданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації. Крім того, згідно з цією статтею, документа, професійна приналежність журналіста може підтверджуватися документом, виданим йому професійним об’єднанням журналістів.
Права і обов’язки
Зміни до статті 26, у тому числі вилучення деяких пунктів з розділу «Права», вносилися з 1992 року тричі: 11 травня 2004 року, 16 жовтня 2012 року і 27 березня 2014 року. У підсумку залишився наступний урізаний список:
1) вільно одержувати, використовувати, поширювати (публікувати) і зберігати інформацію;
2) відвідувати державні органи, органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи і організації та бути прийнятим їх посадовими особами;
3) відкрито здійснювати записи, у тому числі із застосуванням будь-яких технічних засобів, за винятком випадків, передбачених законом;
4) на вільний доступ до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначається чинним законодавством України;
5) при пред’явленні посвідчення перебувати у районі стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових зворушеннях, на мітингах і демонстраціях, на територіях, де оголошено надзвичайний стан;
6) звертатися до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів;
7) поширювати підготовлені ним повідомлення і матеріали за власним підписом, під умовним ім’ям (псевдонімом) або без підпису (анонімно);
8) відмовлятися від публікації матеріалу за власним підписом, якщо його зміст після редакційної правки суперечить особистим переконанням автора;
9) на збереження таємниці авторства та джерел інформації, за винятком випадків, коли ці таємниці оприлюднені на вимогу суду.
При цьому журналіст зобов’язаний:
1) дотримуватися програми діяльності друкованого засобу масової інформації, з редакцією якого він перебуває у трудових або інших договірних відносинах, керуватися положеннями статуту редакції;
2) подавати для публікації об’єктивну і достовірну інформацію;
3) задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства;
4) відмовлятися від доручення (головного) редактора або редакції, якщо воно не може бути виконано без порушення закону;
5) представлятися та пред’являти редакційне посвідчення або інший документ, який підтверджує його професійну належність або повноваження, надані редакцією друкованого засобу масової інформації;
6) виконувати обов’язки учасника інформаційних відносин;
7) утримуватися від поширення у комерційних цілях інформаційних матеріалів, які містять рекламні відомості про реквізити виробника продукції чи послуг (його адресу, контактний телефон, банківський рахунок), комерційні ознаки товару чи послуг і т.д.
Відповідальність
Відповідно до закону 1992 року, журналіст несе відповідальність за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків, у межах чинного законодавства. Формулювання туманне; що це значить, довгий час залишалося загадкою. У тому ж 1992 році був прийнятий закон «Про інформацію»- по суті, історично недавно, але з тих пір у нього вносили зміни 6 квітня 2000 року, 7 лютого 2002 року, 3 квітня та 18 листопада 2003 року, 11 травня 2004 року, 23 червня 2005 року, 1 липня, 30 листопада і 2 грудня 2010 року, 13 січня 2011 року, 9 квітня 2015 року, 2 червня і 6 грудня 2016 року і 25 квітня і 3 грудня 2019 року. Частенько, чи не так?
Закон фіксує основні принципи інформаційних відносин в Україні: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повнота інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання у його особисте і сімейне життя. Правомірність отримання інформації постановою Конституційного суду – після «плівок Мельниченка» і справи щодо вбивства Георгія Гонгадзе набуло у нас критичне значення, оскільки «видобуток інформації незаконним шляхом не може використовуватися у судовому процесі». З тих пір у журналістиці загострилася боротьба за можливість законно «знімати» суспільно важливу інформацію – добувати її і доводити до споживача. Актуальний законопроект менше говорить про це, зате пропонує досить чітку розгадку загадки про відповідальність журналіста.
Поширення дезінформації за умови добровільного спростування, починаючи з третього порушення протягом одного року, карається штрафом у розмірі 1000 мінімальних зарплат (4,7 млн. гривень) за кожен випадок порушення. При цьому відмова від добровільного спростування спричинить штраф у розмірі 2000 мінімальних зарплат (9,4 млн. гривень) за кожен випадок. Крім того, видалення такого матеріалу або зміна його адреси спричинить штраф у розмірі 5 мінімальних зарплат (23,6 тис. гривень).
Систематична масова дезінформація про факти, які становлять загрозу національній безпеці і територіальній цілісності, буде каратися штрафом від 5000 до 10000 неоподатковуваних мінімумів або виправними роботами до 2 років. Поширення дезінформації з використанням ботів або спеціально організованих фейкових акаунтів – карається позбавленням волі на строк від 2 до 5 років. Фінансування масової дезінформації також каратиметься на термін від 2 до 5 років. Максимальне покарання у вигляді ув’язнення на термін від 5 до 7 років передбачено за повторну масову дезінформацію організованою групою, яка привела до тяжких наслідків або завдала матеріальної шкоди у великому розмірі. При цьому у законопроекті наголошується, що відповідальність за дезінформацію передбачена тільки «на період російської агресії, до відновлення територіальної цілісності України ». Знову-таки, туманність. Як то кажуть, «до грецьких календ».
Захист
Коротенька стаття 43 закону 1992 року про пресу називається «Захист і охорона журналіста при виконанні службових обов’язків». Вона настільки ж туманно, як і коротко, повідомляє: «Професійний журналіст редакції при виконанні службових обов’язків перебуває під її правовим і соціальним захистом. Честь, гідність, недоторканність журналіста охороняються законом». Якимось таким чином редакція його може – при необхідності, – захистити? Якщо ж мова йде про захист Законом – чому вона гарантується тільки і виключно «при виконанні»? Хіба закон не захищає журналіста, як і простих смертних громадян, цілодобово? А в законопроекті «Про медіа» держава готова взяти на себе витрати по правову допомогу у кримінальних справах, пов’язаних з журналістською діяльністю, а також забезпечує охорону журналіста і членів його сім’ї у разі загрози їхньому життю. Як то кажуть, нарешті. Хоча і тут не цілком ясно – як саме, у разі потреби, буде здійснюватися цей законний момент.
Будь-яке ЗМІ після добровільної перевірки може розраховувати на отримання Індексу довіри, критерії якого буде розробляти уповноважений з питань інформації. Також уповноважений звертатиметься до судів і правоохоронних органів, якщо виявить ознаки дезінформації. Воно б і непогано. Але як ви думаєте – хто стане таким уповноваженим, з числа кого ці уповноважені будуть рекрутуватися? ..
Реакція на проблематику цього ідейно-тематичного кола сьогодні – найрізноманітніша. «Розробка законів про ЗМІ – це інструменти згортання свободи слова в Україні , – сказав голова Національної спілки журналістів Сергій Томіленко. – цю ініціативу ми вважаємо серйозною атакою на свободу слова і грубим втручанням у журналістську діяльність. Пропонуємо уряду припинити обговорення і просування настільки конфліктного законопроекту, який піддається критиці як українськими журналістами, національними медійними організаціями, так і міжнародною спільнотою. Закликаємо журналістські та інші громадські організації не брати участі у доопрацюванні шкідливого для медіа документа. Ліцензування журналістської професії владою неприпустимо. Законопроект у цілому не дає ефективних інструментів боротьби з російською пропагандою і дезінформацією, а лише посилює тиск на українські ЗМІ, під прикриттям війни » .
Є й інші, не менш гострі висловлювання з цього приводу. Цікаво, що ті повноважні представники журналістського активу, які охоче мирилися роки і роки з перетворенням, як уже зазначалося, журналістики у прохідний двір, з великою кількістю тут абсолютно випадкових особин, раптом стали проявляти високу принциповість при обговоренні законопроекту.
Ідею розділити журналістів на «два сорти» – професійних і «просто журналістів» – пан Томіленко назвав «ганебною і дискримінаційною». Приголомшлива принциповість, чи не так? Особливо якщо врахувати, що і сам Союз журналістів за останній період потужно розширився за рахунок і тих, кого можна назвати журналістами тільки з великої неповаги до нашої тисячолітньої професії. І з цього страхітливого приводу – щось не чути ніяких різких заяв «зверху». В усякому разі, автор даної статті вважає цілком закономірним, хоч і дещо запізнілим, явище розробки закону «Про медіа»: це пов’язано з підказаною самим життям необхідністю справжнього захисту журналістики і журналістів, на яку, нарешті, спромоглися суспільство і держава.
Автор Дар`я Трусова, стаття ЛНВ